Знання, які ми зараз називаємо психологічними, існували здавна. Традиційно, починаючи з античних часів, у європейській філософській і теологічній літературі, внутрішні стани людини, її енергія, сила і активність описували латиномовним словом “аnima”, а вчення про такі стани позначалось терміном “De аnima” (Про душу).
Проте, як відомо, термін “психологія” має давньогрецьке походження та складається з двох слів: ψυχη (“psyche”) – душа і λογος (“logos”) – знання або вчення.
Символічною датою народження “науки про душу”, якою є психологія, вважається вихід у світ знаменитого трактату давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 до н.е.) “Про душу” (грец. “Peri psyches”, лат.“De аnima”). Термін “логос” в античні часи також активно використовувався. Однак, впровадження поняття “психологія” відбулося не в античній Греції, а в Європі в XVI столітті.
Історики вважають, що термінологічну новацію чи не вперше застосував німецький вчений Рудольф Гокленіус (1547-1628) публікацією своєї праці “Psychologia” (1590), де у назві твору використав латинізований правопис грецького слова.
Послідовник Р. Гокленіуса Отто Касманн (1562-1607) продовжив дослідження душі в книзі під назвою “Psychologia аnthropologica” (1594).
Твір хорватського гуманіста Марко Марулича (1450-1524) “Psichiologia” (1510) свідчить про ще більш раннє використання подібного термінологічного варіанту.
Лексикографія досі традиційно приписує утворення слова “psychologia” Філіпу Меланхтону (1497-1560), німецькому теологу і педагогу, хоч точні посилання на це слово в його працях не віднайдені.
Загальне визнання дане поняття отримало лише у XVIII ст. після робіт німецького філософа Христіана Вольфа, книги якого називалися “Раціональна психологія” (1732) і “Емпірична психологія” (1734).
Про найперше використання слова “психолог” в російській мові говорить репліка Мефістофеля в пушкінській “Cцені з Фауста”: “Психолог я... О, це наука!” у публікації “Московського вісника” за 1828 рік.
