В основі роботи з казкою
лежить психологічний механізм проєкції, який полягає в тому, що в дитини
з’являється можливість спроєктувати свої власні почуття, бажання, потреби на
казкового героя. Проєктивні методи дають можливість поглянути на світ очима
обстежуваного, який, реагуючи на заданий казковий сюжет, здійснює ідентифікацію
і власне проєкцію, тобто наділяє власними думками, почуттями, переживаннями
продукти своєї діяльності, залишаючи на них індивідуальність особистості. Це
дає змогу досліднику відтворити більш цілісну картину внутрішнього світу
досліджуваного, його суб’єктивних переживань, думок, очікувань, що є підґрунтям
для здійснення комплексної роботи у наданні психологічної допомоги.
У класичному
психоаналізі сновидіння, уява, фантазія, творчі імпульси розглядались як
самовираження несвідомих потреб і мотивів особистості. Саме ідея фантазії
найбільше вплинула на створення проєктивного підходу в психоаналізі, оскільки
розумілась як компенсація незадоволених бажань та їх ілюзорне здійснення,
забезпечувала катарсичний ефект завдяки об’єктивації нездійснених бажань у
творчій діяльності. Тобто, проєкція – це не що інше, як процес і результат
усвідомлення і породження значень, які полягають у свідомому і несвідомому
перенесенні суб’єктом власних якостей або станів на зовнішні об’єкти. Саме
такий зміст терміну «проєкція» лежить в основі діагностично-корекційної роботи
за допомогою проєктивних малюнків і казок (Махній М., 2021).
Метод проєктивної казки
одним з перших у 1970-х роках використав американський дитячий психотерапевт Річард
Гарднер: він пропонував дітям складати казки експромтом. Ця технологія та її
модифікації знайшли широке застосування у вирішенні завдань саморозкриття,
зміцнення взаємовідносин, формуванні цінностей та інших психологічних
феноменів.
З метою діагностики та
корекції поведінки дитини Р. Гарднер розробив ігрову методику «обопільної
розповіді». Спочатку він знайомив дитину з умовами майбутньої гри:
∙ оповідання має бути
захоплюючим та пригодницьким;
∙ не можна переказувати
те, що дитина бачила по телевізору, чула по радіо, або те, що з нею колись
сталося насправді;
∙ у розповіді повинні
бути початок, середина та кінець;
∙ у ній має бути певне
повчання.
Після дитячої розповіді психолог
переказує придуману історію, при цьому зберігає сюжет, дійових осіб, але
вплітає в неї доречні адаптивні способи емоційного і поведінкового реагування,
які були відсутні в розповіді дитини. Також може застосовуватися техніка «перехресного
казкотворення», коли психолог і клієнт підхоплюють один у одного образи,
розвивають їх далі, вводять нових персонажів тощо. Спільна діяльність дорослого
і дитини щодо складання казки має значні можливості в розвитку творчості дітей,
формує їх художній смак, активізує потребу в самостійному та неординарному
мисленні, збагачує внутрішній світ, розвиває творчу уяву (Гарднер Р., 2002).
Особисто створені казки –
це суб’єктивно новий продукт творчості автора (дорослого чи дитини, у їхній
спільній взаємодії), що по-новому характеризує створюваний ним образ. Її
змістова сутність розкривається у процесі спільної діяльності дорослого і
дитини, спрямованої на творення казки, розроблення нових казкових сюжетів,
визначення характерних персонажів, побудову композиції. За допомогою авторської
казки дитина навчається пізнавати навколишній світ, розрізняючи добро і зло,
будувати стосунки з іншими, адже у процесі казкотворчості поєднується вільна
авторська фантазія й повсякденне буття людей.
У практиці казкоаналізу значне місце займають проєктивні методики, оскільки в них одночасно представлені і образ, і ставлення до світу, і особистий досвід переживання, де цілісне сприйняття «внутрішнього світу» людини дозволяє розкрити зміст її ресурсів творчого потенціалу.
.jpg)
Представлені у посібнику проєктивні адитивні методики з використанням прийомів завершення розповіді, казки, історії або ситуації дозволяють діагностувати особистісні та міжособистісні особливості дітей різних вікових категорій:
∙ «Чарівний світ» (проєктивне
казкове інтерв’ю для визначення значущих потреб, переживань і проблем
дитини);
∙ «Казки Луїзи Дюсс» (оцінка
модальності емоційних реакцій дітей через ідентифікацію їх з героями певних
казок);
∙ «Мій дракон»
(проєкція усталених моделей мислення і поведінки особистості у подоланні
життєвих труднощів);
∙ «Казка про
фіолетове кошеня» (виявлення рівня толерантності до інаковості через
контекст авторської казки);
∙ «Казка про гроші»
(аналіз особливостей пізнання економічних цінностей в системі особистої
власності);
∙ «Карта казкової
країни» (визначення особистісного образу цілі та шляхів її досягнення);
∙ «Майбутній король» (оцінка схильності
особистості до маніпуляцій для досягнення власних цілей);
∙ «Казка про своє
життя» (метафоричне зображення історії власного життя, де персонажі не
належать до світу людей);
∙ «Історія в шести
частинах» (аналіз особистісних ресурсів та прогностика стратегій поведінки
в складних життєвих ситуаціях).
Для психологічної
діагностики дитини також важливе використання символічних малюнків на казкову
тематику. Процес малювання казкових персонажів має релаксуючий вплив на дитину,
звільняючи її від напруження, що відкриває можливі варіанти розв’язання емоційно
навантажених життєвих ситуацій.
Ілюстрування проєктивної
казки прямолінійно не виражає важливих аспектів психіки дитини. Воно може лише
формувати уявлення про логічні взаємозв’язки між окремими блоками інформації,
користуючись символами, які не потребують предметної завершеності, цілісності
образу і виступають у формі натяку, вказівки на щось. Останнє залишає простір
для встановлення взаємозв’язків у процесі інтерпретації, що узгоджується з
феноменом багатозначності окремих символів.
Літературні джерела
Гарднер Р. Психотерапия детских проблем. СПб.: Речь,
2002. 416с.
